Веб-бібліотека - головна сторінка


Кунченко-Харченко В.І. Документалістика:

Інформаційно-документаційне забезпечення управління. Значення документаційного забезпечення управління. Документ, системи документації. Державна система документаційного забезпечення управління. Автоматизована система документаційного забезпечення. Складання та оформлення документів. Державний стандарт на УСОРД. Вид документа. Бланк документа. Порядок адресування документів. Погодження документів. Посвідчення документа. Відмітки на документах. Вимоги до тексту документа. Складання організаційно-розпорядчих документів. Структура та оформлення кадрової документації. Систематизація документів та їх зберігання. Систематизація документів. Номенклатура справ. Формування справ. Зберігання справ...

Палеха Ю. Кадрове діловодство: Організаційні засади роботи з кадрами. Робота з кадрами як багатогранний процес. Основні терміни та поняття. Елементи системи управління персоналом. Еволюція менеджменту персоналу. Розвиток підходів до управління персоналом. Напрями та методи управління персоналом. Основи кадрової політики. Особливості розробки та завдання кадрової політики. Основні засади та принципи роботи з кадрами. Реалізація кадрової політики організації. Побудова роботи кадрової служби. Історія розвитку кадрових служб. Види кадрових служб та їх чисельність. Завдання, напрями роботи і обов'язки кадрових служб. Складові кадрової роботи. Вимоги до працівників кадрових служб. Розроблення посадової інструкції менеджера з персоналу...
Юрківський В. М. Регіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни: ЄВРОПА. Великобританія. Франція. Німеччина. Італія. «Малі» високорозвинені країни Західної Європи. Фінляндія (79). Швеція (82). Норвегія (84). Данія (87). Ісландія (89). Бельгія (90). Нідерланди (94). Люксембург (99). Швейцарія (100). Австрія (104). Інші країни Західної Європи. Ірландія (107). Португалія (110). Іспанія (113). Мальта (123). Греція (124). Центральна і Південно-Східна Європа. Польща (130). Чехія (138). Словаччина (141). Угорщина (144). Румунія (148). Болгарія (153). Країни колишньої Югославії та Албанія. Словенія (160). Хорватія (161). Боснія і Герцеговина (164). Югославія (166). Македонія (168). Албанія (169). ПІВДЕННО-ЗАХІДНА АЗІЯ. Туреччина. Кіпр. Ліван. Ізраїль. Кувейт...
Злобін Ю.А. Основи екології: Загальна екологія. Екологія як загальнобіологічна та гуманітарна наука. Розвиток екологічних знань та їх роль у становленні цивілізації.Ідея системності в екології. Соціальні аспекти екології.Об'єкти вивчення в екології. Методи екологічних досліджень. Метод моделювання в екології. Короткий нарис історії екології. Українська екологічна школа. Екологія на межі XX та XXI століть. Біосфера. Поняття біосфери. Структура біосфери. Потік енергії на Земній Кулі. Біогеохімічні цикли. Місце людини в біосфері. Поняття середовища. Людська цивілізація як новий фактор в існуванні біосфери. Екосистеми. Екосистеми - основні структурні одиниці біосфери. Абіотичні компоненти біосфери...
Ткач О.І. Політологія: Політологія у системі соціально-гуманітарного знання. Політологія як наука і навчальна дисципліна. Об'єкт і предмет вивчення політології. Закони і категорії політології. Функції політології. Генези політичної думки України. Питання для дискусій. Політика як суспільне явище. Сутність політики. Основні концепції політики. Структура і функції політики. Взаємозв'язок політики з іншими сферами громадського життя. Політика і мораль. Питання для дискусій. Теми доповідей і рефератів. Політична влада. Поняття, особливості політичної влади. Система влади: суб'єкт-об'єкт, засоби і форми державної влади. Проблема легітимізації політичної влади. Проблеми функціонування влади в Україні. Питання до дискусій. Теми доповідей рефератів...
Соціологія: Курс лекцій / За редакцією В. М. Пічі: Предмет, структура, функції соціології. Зв'язок соціології з іншими науками. Протосоціологія (Розвиток соціального знання від античності до О.Конта). Історичний розвиток соціологічної думки у країнах Західної Європи. З історії становлення і розвитку соціологічної Думки в Україні. Теорія соціальної структури суспільства. Економічна соціологія. Соціологія праці та управління. Соціологія політики. Соціологія нації. Соціологія освіти. Соціологія культури. Соціологія науки. Соціологічна теорія особистості. Соціологія молоді. Соціологія вільного часу. Соціологія сім'ї. Соціологія виховання. Соціологія конфлікту. Соціологія девіантної поведінки. Конкретно-соціологічні дослідження: поняття, види, етапи...
Роменець В. А. Історія психології XX століття: Вчинок як осередок історичного поступу психологічної науки. Культурологічний підхід у тлумаченні історії психології. Ситуативний рівень) становленні психологічних знань. Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі. Колізійна ситуація і формування психологічних знань. Мотиваційний рівень періодизації. Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип. Культурно-історична функція післядії у психології. Історична психологія XX століття. Післядія (рефлексія) як реакція на вчинкову дію та формування смисложиттєвих настановлень (інтеріоризація-катарсис-переображення). Рефлексивність і вчинковий канон...
Дудик П.С. Стилістика української мови: Стилістика як лінгвістичне вчення. Мова як джерело стилістичних знань. Сучасна українська літературна мова як основа стилістики. Основні структурні компоненти і стилістичні можливості мови. Стилістика мовних одиниць і мовних рівнів. Основні терміни стилістики. Стилістика в системі розділів науки про мову. Об'єкт і предмет стилістики. Стилістика і її підрозділи. Стилістичний аналіз мовних одиниць. Стилістика мови і стилістика мовлення. Стилістика мови (мовлення) і культура мови (мовлення). Теоретичне і практичне значення стилістики. Об'єктивне і суб'єктивне в стилістиці. Стилістично марковані і стилістично немарковані мовні одиниці. Стилістична норма в мові й у мовленні. Стилістика літературної мови і діалектне мовлення...
Мальська М. П. Туристичне країнознавство: Предмет і зміст туристичного країнознавства. Туризм у країнах Європи. Австрія. Андорра. Бельгія. Болгарія. Велика Британія. Греція. Данія. Естонія. Ірландія. Ісландія. Іспанія. Італія. Латвія. Литва. Монако. Нідерланди (Голландія). Німеччина. Норвегія. Польща. Португалія. Туреччина. Фінляндія. Франція. Хорватія. Угорщина. Україна. Чехія. Чорногорія. Швейцарія...
Кунченко-Харченко В.І. Документалістика: Інформаційно-документаційне забезпечення управління. Значення документаційного забезпечення управління. Документ, системи документації. Державна система документаційного забезпечення управління. Автоматизована система документаційного забезпечення. Складання та оформлення документів. Державний стандарт на УСОРД. Вид документа. Бланк документа. Порядок адресування документів. Погодження документів. Посвідчення документа. Відмітки на документах. Вимоги до тексту документа. Складання організаційно-розпорядчих документів. Структура та оформлення кадрової документації. Систематизація документів та їх зберігання. Систематизація документів. Номенклатура справ. Формування справ. Зберігання справ...

Родченко В.В., Новак В.О. Менеджмент:

Функції та структури управління. Планування як функція управління. Організація як функція управління. Мотивація як функція управління. Контроль як функція управління. Конкретні функції управління. Структури управління організаціями. Методи управління. Загальне поняття та сутність методів управління. Методи управління організацією. Система методів управління, їх склад та особливості. Економічні методи управління. Організаційно-розпорядчі (адміністративні) методи управління. Соціальні та психологічні методи управління. Правові методи управління. Управлінські рішення. Управлінські рішення в діяльності керівника. Методи обґрунтування управлінських рішень. Стиль управління...

ИНДИВИДУАЦИЯ

(от лат. Individuum - неделимый и individuitatis - нераздельность, неделимость) - 1) одна из старейших философских проблем об основах, определяющих неповторимость (индивидуальность) любой природной субстанции. Философские представления о мире неизменно формировались в категориях "единое - многое", а это естественно порождало вопрос: если каждый элемент множественности причастен к единому, то в чем он отличен от единого как его элемент? За этим вопросом следовал и другой: существуют ли в любой данной множественности хотя бы два тождественных элемента или же все элементы этой множественности различны? Известные ответы на эти вопросы в эпоху средневековья (в средневековой догматике) получили название "принципа индивидуации" по одноименному сочинению Фомы Аквинского (De principio individuationis).
Общепринятой формулировки этого принципа в источниках прошлого нет. Стоики принимали индивидуацию без объяснений как универсальный эмпирический факт. И, возможно, Аристотель первый придал проблеме индивидуации теоретический смысл. Он поставил ее в рамках низшего вида (mflma species) только для материальных объектов, абстрагируя чистый акт их существования (subsistentia) от их существования в определенной форме (substantia). Согласно Аристотелю, единичное в целом неопределимо и его нельзя приписать ничему (никому) другому. Между тем, форма, как сущность, как универсалия, допускает явное определение и принадлежит многим. Вот почему форма не может служить индивидуализирующим началом единичной вещи, и Аристотель (хотя и не всегда последовательно) склонялся к тому, что индивидуальность субстанций обязана материи: ибо вещи одной формы (одного вида) все же различны (другие) благодаря материи, которая в каждой из них разная (Метафизика, кн. 3, гл. 4; кн. 7, гл. 8).
В поздней античности аристотелевский концептуализм обрастает элементами платонизма. К индивидам относят уже не только материальные, но и идеальные объекты, такие, напр., как душа. И все же проблема индивидуации еще долго сохраняет контуры, данные ей Аристотелем, благодаря усилиям Фомы Аквинского, возродившего аристотелизм внутри христианской догматики. Правда, для идеальных объектов, являющихся чистыми формами без материи, индивидуация дополняется понятием о "субстанциальных формах", которое затем распространяется и на материальный мир, образуя своего рода триаду: вещь в целом (quod est); ее субстанциальная форма (quo est); и акт творения, соединяющий то и другое. При этом материя перестает быть единственным индивидуализирующим началом, разделяя эту роль с индивидуальной формой (Aquinas Thomas. Contra Gentiles, II, 50). Позднее, у Дунса Скота, индивиды и их субстанциальные формы уже вовсе неразличимы. И хотя материя все еще признается субъектом возникновения вещи, сама по себе она познаваема только по аналогии с формой (Duns Scotus. Opus Oxoniense, Commentarium..., XII). Последнюю точку в схоластической трактовке проблемы индивидуации поставил Уильям Оккам. Он возвращается к аристотелевским истокам. Факт существования вещи - вот для него основа ее индивидуации. Индивидуально все, что существует и именно потому, что это есть, а все есть либо материя, либо форма, либо сочетание того и другого. Индивидуальную и универсальную природу вещи нельзя разделить. И хотя индивидуальное (особенное) не может быть универсалией, единичное (индивидуальное) познается только через общее (Ockham William. Quodlibeta).
Этот, по существу научный, вывод Оккама не был в должной мере учтен философией нового времени, также не свободной от теологических предпосылок, но, в отличие от схоластики, все же тяготеющей к научному обсуждению проблем. Тема индивидуации в философии нового времени вводится в рамки естествознания и логики. Основой для ее обсуждения становятся принципы тождества и различия. Одни философы сводят индивидуацию к тождеству и совпадению признаков (акциденций), другие - к положению в пространстве и времени, отличающем любую данную вещь от любой другой в силу непроницаемости материи. Но оба тезиса, вообще говоря, оспоримы: первый в силу возможности двух неразличимо сходных, если анализ признаков не доведен до конца; второй - в силу однородности пространства и неразличимости точек континуума. И, возможно, не случайно Лейбниц возвращается к метафизике, выдвигая по существу агностический аргумент: "мы не можем... найти способ точного определения индивидуальности... индивидуальность заключает в себе бесконечность, и только тот, кто в состоянии охватить ее, может обладать знанием принципа индивидуации" (Leibniz. Essais nouveaux..., livre 3, eh. 3, в рус. пер.: Лейбниц Г. В. Соч., т. 2. M., 1983, с. 290 - 291). Лейбниц разъясняет принцип индивидуации как предопределение и выводит из него свой пресловутый принцип тождества неразличимых: двух неразличимых не бывает, хотя такое и можно помыслить в понятии.
Если индивидуация предполагает бесконечную информацию в объекте, то с гносеологической точки зрения она (индивидуация) не может быть абсолютной, а только сравнительной (относительной). При этом естественно появляются требования к условиям и точности сравнения. И неудивительно, что таким путем приходят к неразличимости объективно различных, как это было, напр., в квантовой области, когда возник вопрос о возможной индивидуации электронов. Именно здесь эмпирическим путем был установлен факт, который оспаривал Лейбниц (одно из его возражений против существования атомов), что тождество неразличимых не исключает множественности. Его знаменитый принцип оказывается в этой области либо несостоятельным, либо должен получить иной смысл. Правда, вопрос можно поставить и по-другому, ведь в квантовой области индивидуализируются в сущности не электроны, а их квантовые состояния, которые полностью определяются конечным набором квантовых чисел. Отождествление электрона с его квантовым состоянием есть, конечно, абстракция. Интервал этой абстракции диктуется соотношением неопределенности, которым утверждается принципиальная важность различий между координатной и признаковой индивидуацией (и таким образом оправдываются философские дискуссии по этому вопросу). Однако принцип Паули в известном смысле восстанавливает наше доверие и к той и к другой, не подрывая при этом полноту квантового описания посредством волновых функций. Таким образом, лейбницевский принцип получает неожиданную поддержку в лице противной стороны.
Хотя философский интерес к проблеме индивидуации в немалой степени определялся стремлением осмыслить процесс познания, почти все известные ее решения гносеологический аспект этой проблемы обходили. Индивидуацию утверждали как следствие каких-либо априорных гипотез "о природе универсума". как индивидуацию in re, т. е. как онтологическую. Но для методологии науки актуальнее вопрос о гносеологической индивидуации, о том, как индивидуализируются объекты в нашем опыте или посредством наших абстракций. В отличие от индивидуации "в себе", индивидуация "для нас" означает принципиальную возможность вычислить (в широком смысле этого термина) или однозначно описать объект. Это существенно, поскольку в научной картине мира (в ее гносеологическом универсуме) индивиды появляются не сами по себе, а в связи с каким-либо их описанием. Более того, о многих объектах науки без оговорок можно сказать, что они существуют только как индивидные концепты. Таковы, в частности, все абстрактные объекты, реальный статус которым придают научные определения и теоремы. В этом случае непременным условием индивидуации является обращение к абстракциям, порождающим универсумы научных теорий, и возникают задачи поиска эффективных методов индивидуации объектов, входящих в универсумы этих теорий. При этом можно либо усиливать претензии к эффективности, требуя, напр., чтобы индивидуация была представлена каким-либо общерекурсивным описанием, либо, напротив, ослаблять эти претензии, допуская индивидуацию, основанную на принципах классической логики или же некоторую интуитивную определимость, основанную на способности к селективному восприятию и узнаванию признаков (своего рода notitia intuitiva Оккама). Этот вопрос о методах представления индивидуального важен не только потому, что для науки действительно полезны только индивидуализируемые абстрактные объекты ( Лузин), но и потому, что задача онтологической индивидуации в общем случае эффективно неразрешима. А это позволяет утверждать индивидуацию как далеко идущую абстракцию, для которой не может служить достаточным основанием известный лейбницевский пример с листочками в саду ганноверской принцессы; 2) в аналитической психологии К. Юнга индивидуация - это процесс духовного роста личности за счет "проявления" глубинных черт подсознательного в результате их ассимиляции сознанием. Процессом индивидуации, по Юнгу, движет скрытая тенденция, исходящая из духовного центра индивидуации человека - т. н. самости. Сам процесс индивидуации протекает непроизвольно и "естественно", наподобие растительного роста, хотя и требует сознательного содействия личности скрытой цели ее бессознательного. Осуществление этой цели составляет одну из задач аналитической психологии.
Лит.: Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. М., 1957; Антология мировой философии, т. 1, ч. 2. M., 1969; Новоселов M. M. Об абстракциях неразличимости, индивидуации и постоянства. - В кн.: Творческая природа научного познания. М., 1984; Юнг К. Г. Человек и его символы. М., 1997; Identity and individuation. N. Y., 1971; Thomason R. H. Perception and individuation. Logic and ntology. N. Y, 1973;J. Jorge, E. Gracia. Inrtroduction to the problem of individuation in the Early Middle Ages. Munch., 1984.
M. M. Новосёлов