Веб-бібліотека - головна сторінка


Молдован В.В. Риторика загальна та судова:

Історико-теоретичні аспекти риторики. Феномен красномовства та його різновиди. Загальне поняття про красномовство. Види красномовства. Судове (юридичне) красномовство. Академічне красномовство. Політичне красномовство. Церковне красномовство. Суспільно-побутове красномовство. Нариси з історії красномовства. Розвиток ораторського мистецтва у Стародавньому світі. Риторика Стародавньої Месопотамії. Риторика Стародавнього Єгипту. Риторика Стародавньої Індії. Риторика Стародавнього Ірану. Риторика Стародавнього Китаю. Виникнення і розвиток риторики у Стародавній Греції. Римський період античного красномовства. Красномовство в Біблії. Ораторське мистецтво епохи Середньовіччя...

Укладач О. І. Когут. Основи ораторського мистецтва: Риторика як наука і мистецтво. Історія ораторського мистецтва. З, Цицерон та Феофан Прокопович - видатні оратори. Соціально-політичне красномовство: парламентська промова. Сучасний риторичний ідеал. Тема, цільова установка промови. Збір матеріалу. Інформаційні промови. Композиція промови: вступ, основна частина, висновки. Аналіз композиції промов. Аналіз композиції промов видатних ораторів. Методи побудови промови (індуктивний, дедуктивний, хронологічний). Промови з метою переконати. Закличні промови. Конспект. Складання конспекту лекції. Теза, аргумент, спосіб доведення в лекції. Розробка системи аргументів. Основні жанри ораторських виступів - лекція, доповідь, промова. Похвальні промови...
Роменець В. А. Історія психології XIX - початку XX століття: Історична психологія та формування культурологічних засад історії психології. Матеріальне та ідеальне єство людини і принципи взаємної доповнюваності о історичній психології та історії психології. Образ людини: академічний стиль. Наукова і сцієнтнетська психологія XIX - початку XX століття. Ідея волюнтаризму у психології XIX століття. Людська особистість у світі між волею та уявленням. А. Шопепгауер (1788-1860). Наука та філософські засади оптимізму й песимізму. Дедал та Ікар. Суперечка Б. Рассела і Дж. Холдейна. Наукова думка як планетне явище. Наука і філософія. Сцієнтизм. Ідейний світ В. І. Вернадського. Структура наукових революцій у міркуваннях Т. Купа...
Безпека життєдіяльності / За ред. В.Г. Цапка: Концепція розвитку науки і практики "Безпека життєдіяльності". Сучасні обставини, які формують стан життєдіяльності. Характер змін і стан безпеки життєдіяльності. Теоретичні основи дисципліни "Безпека життєдіяльності". Загальні положення. Базові уявлення дисципліни. Забезпечення безпеки від дії небезпечних та шкідливих факторів. Зміст основних елементів, що формують систему знань дисципліни "Безпека життєдіяльності". Елементи теорії, що становлять зміст предметної сфери дисципліни. Елементи теорії, що становлять логічні категорії безпеки життєдіяльності. Елементи теорії, що становлять закони, принципи, аксіоми і правила. Закони та їх зміст. Основні принципи та їх зміст...
Ужченко В.Д., Ужченко Д.В. Фразеологія сучасної української мови: Фразеологізм як лінгвістична одиниця. Ознаки фразеологізму. Обсяг фразеології. Олександр Потебня - предтеча української фразеології. Ідеографічна характеристика фразеології. Вибірковість фразеології. Ідеографічна класифікація фразеологізмів. Семантика фразеологізму. Фразеологічне значення. Співвіднесеність фразеологізму і слова. Творення слів на базі фразеологізмів. Символ як структурно-семантична основа формування фразеологізмів. Системні відношення у фразеології. Багатозначність фразеологізмів. Синонімія у фразеології. Фразеологічні варіанти. Антонімія фразеологічних одиниць. Класифікація фразеологізмів. Семантична класифікація. Генетична класифікація. Функціональна класифікація...
Горгашич В. О. Морфологія української мови: Поняття про граматику. Граматичне значення. Граматична форма. Граматична категорія. Об'єкт і предмет морфології. Частини мови і принципи їх класифікації. Система частин мови за В. Виноградовим. Проблема поділу слів на частини мови в сучасному мовознавстві. Самостійні частини мови. Іменник. Загальна характеристика іменника як частини мови. Лексико-граматичні розряди іменників. Іменники конкретні і абстрактні. Іменники загальні і власні. Іменники предметні і речовинні. Іменники збірні і одиничні. Морфологічні ознаки іменника. Категорія істот і неістот. Категорія роду іменника. Засоби вираження категорії роду. Граматичний і семантико-граматичний рід іменників. Класифікація іменників за родами. Рід абревіатур...
Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Система освіти в Україні. Поняття системи освіти, її структура. Принципи освіти в Україні. Завдання закладів освіти. Управління системою освіти в Україні. Теорія навчання (дидактика). Дидактика, її категорії. Сутність і завдання дидактики. Категорії дидактики. Зв'язок дидактики з іншими науками. Актуальні завдання дидактики. Процес навчання. Сутність навчання, його методологічна основа. Рушійні сили навчального процесу. Функції навчання. Логіка навчального процесу. Структура процесу учення. Типи навчання. Модульне навчання. Мотиви навчання. Оптимізація процесу навчання...
Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Поняття й категорії стилістики. Офіційно-діловий стиль. Науковий стиль. Публіцистичний стиль. Художній стиль. Розмовний стиль. Норми сучасної української літературної мови. Лексичні засоби стилістики. Стилістична диференціація української лексики. Стилістичне використання багатозначності. Тропи. Стилістичні можливості омонімії. Паронімія як стилістичний засіб і як вада тексту. Використання синонімії в різних стилях мови. Стилістичне використання антонімів. Лексика іншомовного походження в стилістичному плані. Номінативні та стилістичні функції неологізмів. Застаріла лексика зі стилістичного погляду. Терміни в різних стилях мови. Мовні й стилістичні функції професіоналізмів, жаргонізмів та арготизмів...
Дмитрук О.Ю., Дмитрук С. В. Екотуризм: Екологічний туризм. Основні концепції, поняття та підходи. Екотуризм базові поняття і терміни. Принципи, функції та завдання екологічного туризму. Гносеологічні та історичні основи екологічного туризму. Розвиток теоретичних та практичних засад пізнавальних природознавчих та краєзнавчих подорожей в світі. Розвиток теоретичних та практичних засад пізнавальних туристсько-краєзнавчих подорожей і екскурсій в Україні. Екотуристська діяльність. конструктивно-географічні основи менеджменту в екотуризмі. Екотуристська діяльність. Конструктивно-географічні основи менеджменту в екотуризмі. Науково-методичні основи менеджменту в екотуризмі. Суспільно-економічні основи та економічний зміст стратегічного менеджменту в екотуризмі...

ЕДИНСТВО И БОРЬБА ПРОТИВОПОЛОЖНОСТЕЙ

- способ онтологизации противоречий и противоположностей. В логике и философии различают контрадикторные (противоречащие) и контрарные противоположности. Контрадикторные противоположности возникают в результате деления класса объектов на два подкласса по наличию или отсутствию признака; такое (дихотомическое) деление - самый элементарный способ находить различие в сходном. Контрарные противоположности - продукт более сложной логической процедуры; они возникают в результате деления упорядоченного класса объектов на три подкласса (напр., углов - на острые, прямые и тупые; признаков - на единичные, особенные и всеобщие). Крайние члены этого ряда, обладающие наибольшим и потому законченным различием, называют контрарными противоположностями. Их критериальное отличие от контрадикторных - наличие переходного, промежуточного подкласса: между острыми и тупыми углами - прямых, между единичными и всеобщими признаками - особенных и т. д.
Деление противоположностей на контрарные и контрадикторные является полным, при этом никаких не охватываемых им диалектических противоположностей не существует. Логика и философия изучают не разные виды противоположностей, а разные отношения между ними: логика - законы противоречия, двойного отрицания и исключенного третьего, философия - тождество противоположностей, единство и борьбу противоположностей, их переход друг в друга.
Наиболее трудным для анализа является отношение тождества противоположностей. Самая радикальная его трактовка, получившая название "тезис Гегеля", сводится к утверждению, что две противоположности могут быть одновременно, в одном и том же смысле присущи одному объекту. Тем самым утверждается, что противоположности совмещены, слиты, отождествлены, представляют собой одно и то же. Основным аргументом в защиту этой точки зрения еще в античности были антиномии - конъюнкции противоречащих друг другу утверждений, полученных из бесспорных посылок по общепризнанным правилам вывода, в частности, умозаключение, что движущееся тело одновременно и находится, и не находится в данной точке. Современная наука лишь увеличила число таких аргументов: логические и семантические парадоксы породили в нач. 20 в. кризис оснований математики, а парадокс корпускулярно-волнового дуализма - кризис квантовой механики. Принципиальное отличие антиномий от обычных формально-логических противоречий в том, что их нельзя устранить без ущерба для той науки, в лоне которой они возникли: теория типов, устраняющая парадоксы теории множеств, исключает вместе с ними и вполне безвредные выражения, а статистическая интерпретация квантовой механики, устраняющая корпускулярно-волновой дуализм, делает эту науку неполной. Сторонники "тезиса Гегеля" заключают на этом основании, что антиномии - это не ошибки, а формы истинного отражения объективных противоречий.
Однако онтологизация логического противоречия, снимая проблему антиномий, порождает не менее серьезные трудности. Они возникают при попытке конкретно представить себе то положение дел, которое задается "антиномией-истиной". Тождество - это отношение объекта к самому себе. Единство и борьба - это отношения двух объектов. Приписывать эти отношения тождественным (совпавшим, слившимся) противоположностям - значит переходить грань, отделяющую диалектику от иррационализма. Именно поэтому "тезису Гегеля" противостоит трактовка антиномий не как истин, а как симптомов нерешенной проблемы. Объявляя "тезис Гегеля" интеллектуальным тупиком в исследовании как логических, так и онтологических противоречий, оппоненты, однако, делают его ядро - понятие тождества противоположностей - ядром и собственной концепции. Оно играет здесь примерно ту же роль, что и понятие вечного двигателя в термодинамике: как контрарные, так и контрадикторные противоположности - это в большинстве случаев материальные объекты, и их слияние, отождествление исключается законами сохранения. Но тождество противоположностей мыслимо; более того, тенденции к его возникновению постоянно зарождаются в самой действительности, напр., у движущихся навстречу друг другу тел. Отождествлением противоположностей, возникновением онтологизированного логического противоречия объективное противоречие разрешается лишь в воображении, в логически противоречивом суждении. В реальном пространствевремени оно устраняется другими способами, и борьба противоположностей - лишь самый разрушительный из них. В конкретных науках эти способы исследованы детально. Особенно богата методология разрешения социальных противоречий, показывающая, в частности, что реальной борьбы противоположностей можно избежать посредством моделирования ее в диалоге, позволяющем, по выражению К. Поппера, гибнуть теориям, а не их сторонникам.
Противоречие редко существует в чистом виде. Обычно оно выступает в паре с отношением соответствия (гармонии, согласия). Если противоречие - источник борьбы противоположностей, то соответствие - движущая сила их единства. Многозначным термином "единство" здесь обозначается такое взаимодействие противоположностей, которое направлено на взаимное поддержание их существования, а не на взаимное уничтожение.
Попытки сконструировать мир из противоположностей и объяснить их взаимодействием все происходящие в мире изменения предпринимались еще в древности. Современный гносеологический анализ религиозных мифов показал, что эта идея выражается там подчас совершенно явно. Напр., в индонезийских мифах из первоначального неразделенного космического целого возникают два полярных божественных начала, которые, противостоя друг другу и в то же время дополняя друг друга, в конце концов объединяются в высший синтез. "В истории досистематического мышления, - отмечает М. Элиаде, - редко встречается формула, более разительно напоминающая гегелевскую диалектику, чем индонезийские космологии и символика" (Элиаде М. Космос и история. М., 1987, с. 238). Это совпадение мифологической картины мира с философской объяснимо: в понятии противоположностей заключена дедуктивная сила, предопределяющая практически все дальнейшие шаги исследователя, подобно тому, как понятие натурального числа определяет все дальнейшие шаги математика. Философия лишь ясно выражает то, что в мифе смутно осознается. Так, пифагорейцы дают следующую классификацию противоположностей: предел и беспредельное, четное и нечетное, единое и множество, правое и левое, мужское и женское, покоящееся и движущееся, прямое и кривое, свет и тьма, хорошее и дурное, квадратное и продолговатое. У Гераклита понятие противоположностей не только используется для статического структурирования мира, но постулируется Вражда противоположностей, которой объясняются происходящие в мире изменений. Эмпедокл дополняет Вражду Любовью. Аристотель использует отношения между противоположностями для структурирования не только объективного мира, но и мышления, в частности для формулировки основных логических законов. Гегель стремится показать, что развитие мира и познания осуществляется путем раздвоения на взаимоисключающие и взаимодополняющие противоположности, единства и борьбы между ними. В диалектическом материализме это положение Гегеля считается законом диалектики, ее ядром. См. ст. Диалектика и лит. к ней.
Г.Д.Левин